У час, коли Канада відзначає шістдесяту річницю перемоги над нацистською тиранією, вшановуючи внесок у боротьбу понад сорока тисяч українських канадців, які служили у збройних силах, пригадаймо собі, що не всі, хто боровся за свободу, здобули її 1945 року. Серед країн, для яких перемога не принесла нічого, була Україна, що стала військовим плацдармом Европи у ІІ світовій війні, де було розгромлено 607 німецьких дивізій. Втрати Червоної армії у війні впродовж 1943-1944 року становили 3,5 мільйона, з них 50 – 70 % були українці. Десятки тисяч українців боролися також у складі військ союзників. Згідно з найновішими дослідженнями, загальні втрати українців сягнули 10 мільйонів. Близько 2,2 мільйона українців було депортовано в Німеччину як підневільних робітників. Під час війни повного або часткового зруйнування зазнало більш ніж 700 міст і 28 тисяч сіл.

Радянський Союз, на чийому боці мусило воювати більшість українців, не був демократичним чи федеративним утворенням на засадах рівності, а русоцентристською диктаторською державою. Упродовж 1939 – 1941 року, у час, коли гітлерівська армія завойовувала Европу, СРСР добровільно співпрацював із нацистською Німеччиною. За умовами Пакту Молотова-Ріббентропа, Радянський Союз анексував землі Західної України, депортувавши звідти 320 тисяч мешканців до Сибіру. Ще раніше, у 1930-і рр., совєтський режим зробив усе для того, щоб знищити номінально суверенну Українську РСР, ліквідовуючи її інституції – від Української православної церкви до Комуністичної партії України, розстрілюючи сотні тисяч представників інтелігенції, ламаючи опір колективізації через штучно створений голод, що забрав життя мільйонів селян, русифікуючи українську мову й культуру. Наприкінці 1930 рр. примусова централізація зайшла так далеко, що Сталін і його поплічники вже працювали над скасуванням радянських республік як адміністративних одиниць.

Особливо сильним був опір радянському режимові на землях Західної України, удруге окупованої Червоною армією 1944 року. Українська Повстанська Армія, сформована 1942 року для війни з німецькими окупантами, відчайдушно боролася з тим, щоб Західну Україну не спіткала доля Української РСР у 1930-х роках. У цій борні загинуло 153 тисячі повстанців, 134 тисячі було арештовано, майже 66 тисяч родин (більш ніж 203 тисячі осіб) депортовано на Сибір. Це не були маргінальні партизанські сутички, це була справжня війна за національне визволення, що тривала до остаточної переваги окупантів на початку 1950-х років.

Для України, як і для всієї Східної Европи, "визволення" 1945 року означало заміщення однієї тиранії іншою. На землях, окупованих Червоною армією, діяли нав'язані СРСР прорадянські "демократичні" уряди. Їхня діяльність тривала сорок років -- із розвалом СРСР закінчилось передане у спадок із часів війни диктаторське правління Москви. Своєю заявою від 25 квітня президент Росії Володимир Путін, оплакуючи розвал СРСР як "найбільшу геополітичну катастрофу ХХІ сторіччя", показав, що російське політичне керівництво навіть сьогодні не готове до того, щоби протистояти цьому історичному спадкові та здолати його.

Крах нацистської Німеччини у травні 1945 року не приніс мир Європі. В Україні, як і в прибалтійських країнах, боротьба за національне визволення і право на самовизначення тривала до 1950-х років. В Україні війна не закінчилась навіть із припиненням збройного протистояння: ішла війна проти людської гідності, національних прав, релігії та окремої особистості із застосуванням найбрутальніших тактик тоталітарного радянського режиму. Конґрес Українців Канади звертається до Канадського уряду та всіх канадців із закликом про визнання того, що кінець війни, яка знищила зло нацизму, приніс не лише свободу для деяких народів Европи, але й нову окупацію та страждання мільйонам европейців. І заради вшанування жертв совєтського гніту мусимо пам'ятати про це.

6 травня 2005 року.