http://usim4.eukrainians.net/ua/archive/2010/novyny170a.htm
http://usim4.eukrainians.net/novyny.htm
“Ч Е Т В Е Р Т А Х В И Л Я”
МІЖНАРОДНА ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНЦІВ
Чи потрібна нам така влада?
Або кілька гірких, але слушних міркувань напередодні «виборів»
Євген Чалий, для УСІМ МГОУ “Четверта Хвиля”
4 вересня 2010 року на сайті http://podrobnosti.ua/ (новинарний проект телеканалу «Інтер») було опубліковано результати відповідей 4036 респондентів на запитання «Чи варто виїжджати на заробітки за кордон?».
Результати вражають! 40,6% опитаних переконані, що «краще сподіватись на удачу і спробувати заробити на чужині»; 18,4% відповіли, що «вже працюють за кордоном, задоволені і не збираються повертатися»; ще 5,4% заявили, що «також працюють за межами України, але хочуть повернутися на Батьківщину». Таким чином, вже сьогодні приблизно 24% наших співвітчизників покинули Україну, 40,6% готові за першої ліпшої нагоди це зробити. Загалом 64,6% дітей України вже чкурнули від неї геть, або готові це зробити! І лише 31,2% твердо переконані, що «жити і заробляти у будь-якому випадку краще в Україні». Решті 4,2% респондентів, вочевидь, було важко відповісти на зазначене запитання. Однак дуже легко прогнозувати, що за критичних обставин, коли вкрай необхідно буде приймати доленосне рішення – виїжджати, чи залишатись, – ця група поділиться у пропорції, що відповідає наведеним вище відсоткам. Тобто, знов-таки лише третина тих, хто ще не прийняв певного рішення, відважиться залишитися вдома.
Ще більше вражають масштаби й глибина деморалізації, духовної й моральної деградації, ціннісної та світоглядної дезорієнтації суспільства, які стоїть за наведеними цифрами. Плоди заробітків за кордоном, які насправді мало кого ощасливили, вже сьогодні суспільство пожинає у вигляді деморалізації молодого покоління, переорієнтації на споживацькі цінності, занепаду духовності, зневаги до почуття честі, людської й національної гідності.
Як трагізм ситуації, так і надія на її успішне подолання полягають у простій істині – українська трудова міграція не є наслідком значно вищого рівня життя і заробітків у ЄС. Вона зумовлена чисто ситуацією на Батьківщині, внутрішніми причинами.
Найголовніша з них – чужі правила економічного, сусупільно-політичного й соціального життя, які нав’язала суспільству якась сотня сімей, в руках у яких опинилися 99% національного багатства країни й політична влада. Найвирішальнішим чинником запуску й розкручування механізму витіснення найактивнішої працездатної частини населення за кордон є здирницька по своїй суті економічна політика, відсутність структурної й змістовної перебудови економіки, спрямованої на підвищення її продуктивності та інноваційності.
Визначальну роль у витісненні робочої сили за кордон грає надзвичайно мала й несправедлива частка зарплати у ціні кінцевого продукту, робіт або послуг. Крім того, ціна праці в Україні непропорційно низька, порівняно з ціною товарів і продуктів харчування. За оцінками економістів-аналітиків частка зарплати у ВВП України складає не більше 28%. Водночас у країнах Європи цей показник сягає 55%-95%.
Економiка України страждає значним, системним перекосом у сферi державного регулювання функцiонування найманої працi та її оплати. Механізм формування кінцевої ціни продукту, роботи або послуги такий:
для виплати кожної гривні заробітної плати роботодавець повинен врахувати в цiнi товару, або послуги ще й податкові та соцiальнi зобов`язання, якi слiд виконати у зв`язку з її виплатою на руки в «очищеному» виглядi. На базовому рівні (не враховуючи акцизів, митних зборів, різних інших податків і чинників, зазначених вище) роботодавець, щоб заплатити працівникові 1 гривню має додати до неї «фіскальну різницю» у розмірі 1,57 грн., яка складається із суми податків та соціальних внесків, що припадають на 1 гривню платоспроможного попиту. Акцизи, митні збори та різні інші податки додають ще 1 гривню. Таким чином, щоб виплатити працівникові 1 грн. чистої зарплати роботодавець змушений закласти остаточну ціну відповідного продукту, роботи або послуги у розмірі 3,57 грн.
Ось чому, за останніми даними, сьогодні середній розмір статку кожного громадянина України становить лише 2700 доларів США на рік. Це більш, як в 11 разів менше, ніж у країнах першої двадцятки за рівнем індексу рівня життя, у 10,6 раза менше, ніж у Польщі, у 9,9 раза менше, ніж в Угорщині, у 4,6 рази менше, ніж у Румунії, у 3,7 раза менше, ніж у Росії, у 2,2 рази менше, ніж у Білорусі.
Таким чином, першочерговою причиною бідності кожного українського працівника зокрема і всього українського суспільства загалом є чинна фіскально-каральна за своєю суттю податкова система, яку нинішня влада намагається ще більше «вдосконалити», прийнявши новий Податковий кодекс. Катастрофічні наслідки його запровадження не доведеться довго чекати. Він не тільки збільшить бідність переважної більшості населення, але й створить всі необхідні умови для монополізації економіки великими і надвеликими промисловими підприємствами, які належать вже згаданим 100 сім’ям олігархів. Дрібний і середній бізнес, який і так ледь жеврів в країні буде остаточно поховано. Так, наприклад, вже протягом першого півріччя після вступу Податкового кодексу в силу від 800 тис. до 1 млн. (33-67%) підприємств дрібного і середнього бізнесу та приватних підприємців втратять від 15 до 45 відсотків прибутків, а 500-700 тис. з них взагалі збанкрутують і припинять свою діяльність. Це означає що вже найближчим часом роботу і більш-менш пристойні заробітки втратять від 3 до 4 млн. працівників, які наразі зайняті на підприємствах середнього і дрібного бізнесу, а також працюють на приватних підприємців.
До низької вартості робочої сили в Україні додається інший чинник – відсутність гарантій на своєчасне отримання винагороди за свою працю – затримки або цілковитої невиплати зарплати. За даними Міжнародної організації праці, Україна цього літа потрапила до сімки держав, у яких склалися найбільші борги із виплати зарплати. При цьому в зазначеній сімці ми перебуваємо на одному з останніх місць.
Справді, навіть за офіційними даними Держкомстату, станом на 22 вересня 2010 року в Україні загальна заборгованість із виплати зарплати становила 1 млрд. 401,9 тис. грн. Але насправді вона значно – на кілька порядків – більша і становить приблизно 25 млрд. грн. Це підтверджують незалежні одна від одної аналітичні та експертні групи, а також дехто з політиків.
У липні поточного року можна було спостерігати показове явище – держава, яка так «самовіддано» бореться з боргами із зарплати, сама стала найбільшим боржником. Саме у липні державні й комунальні підприємства більшості областей уперше за всі роки незалежності України обігнали приватний сектор за боргами із зарплати. Правда, протягом серпня-вересня, після розгортання кампанії боротьби за скорочення заборгованості із виплати зарплати, борги державного й комунального секторів перед своїми працівниками дещо скоротилися, але наразі складають приблизно 50% загального боргу. Водночас у цій частці заборгованості борги власне державних і комунальних підприємств, організацій і установ знов-таки діляться приблизно порівну (50:50).
Ще нестерпніщими умови праці в Україні зробить Трудовий кодекс, який ділки від Партії регіонів намагаються нав’язати нашому народові. Попередні обговорення проекту цього кодексу в трудових колективах, профспілках, експертному середовищі оцінюють його як антитрудовий кодекс, який захищає інтереси роботодавців, причому роботодавців-представників великого бізнесу, суттєво обмежує права людей праці й фактично ставить людину праці в становище раба. Проект цього документа, який вочевидь все ж таки буде схвалено нинішньою законодавчою владою, відкидає українське суспільство до часів ХІХ століття, коли робочий день тривав по 12-14 і більше годин, коли не було профспілок або вони не мали ще будь-якого впливу, коли людина найманої праці не мала жодних прав і цілком залежала від свавілля роботодавця і державної адміністрації.
До цих чинників додається криміналізація влади, країни в цілому, корупція, безправ’я, відсутність перспектив власного бізнесу, руйнація системи соціального захисту, (насамперед збільшення пенсійного віку, вилучення з трудового стажу часу перебування в декретній відпустці, у відпустці по догляду за хворими тощо).
Паралельно спостерігається «демократизація» суспільно-політичних і правових відносин – насамперед виборчого права та судової системи. Суди, починаючи з районних і міських та закінчуючи Конституційним, перетворено на слухняних маріонеток організованого злочинного угруповання, яке захопило владу в Україні. Виборче законодавство нахабно й цинічно сплюндровано до такої міри, що навіть представники «коаліції» (комуністи й литвинівці) відкрито волають про неминучу масштабну фальсифікацію місцевих виборів 31 жовтня 2010 року. Тисячі фактів погроз, залякування й фізичних розправ з потенційними конкурентами Партії регіонів на цих виборах, які надходять з усіх куточків України, лише зайвий раз підтверджують переляк її союзників і викликають глибоку тривогу за майбутнє не лише нашого добробуту, а й нашої незалежності.
Водночас Партія регіонів, як і вся скуплена нею й спаяна переляком швидкої розправи «коаліція», нагнітаючи всередині країни тиск чинників, які виштовхують вітчизняну робочу й інтелектуальну силу за кордон, всіляко ухиляється від розробки й прийняття Державної програми повернення українських трудових мігрантів на Батьківщину. Така програма мала б визначити засади державної політики щодо подолання внутрішніх і зовнішніх причин і наслідків масової трудової міграції з України, а також принципи взаємодії державних і громадських органів та організацій у цій сфері. Численні пропозиції МГОУ «Четверта Хвиля» та інших громадських об’єднань щодо розробки такої програми залишаються без відповіді.
А в дружньому нам Казахстані програма повернення співвітчизників діє вже 10 років. І за це час на батьківщину повернулись 5 мільйонів казахів! І не просто повернулись. А отримали землю, худобу, житло, роботу – отримали можливість нового життя.
А в Україні дуже активно створюються сурогатні державні органи на кшталт «Ради з питань трудової міграції громадян України при Кабінеті Міністрів України», яка, як завжди, грає чисто декоративну роль, нічого не вирішує і більше того, не включає до свого складу жодного з представників численних громадських організацій українських трудових мігрантів, створених і за кордоном, і в Україні.
Зате до складу цієї ради залюбки включили аж двох представників фіктивної профспілки – Всеукраїнської профспілки працівників-мігрантів в Україні, яка опікується правами трудових мігрантів в Україну з країн СНД, Азії та Африки, а не українських заробітчан.
Більше того! Поряд із різноманітними бутафорними радами й комітетами простежується бурхлива державна діяльність із розгортання нового виду господарської діяльності – державної й приватної галузі з посередництва щодо працевлаштування громадян України за кордоном.
З глузду з’їхати!
Замість того, щоб створювати, розвивати і вдосконалювати систему працевлаштування українських громадян удома, формувати економічні, правові, організаційні, інформаційні чинники й програми створення нових робочих місць, чинна влада розробляє й видає закони «про вдосконалення ліцензування» «суб’єктів господарювання в галузі з посередництва щодо працевлаштування за кордоном». Таких «суб’єктів», за офіційними даними Міністерства праці і соціальної політики України, нараховується вже аж 824! Зауважмо, це – суб’єкти, які належним чином одержали ліцензію міністерства. А скільки їх працює в тіні? Не менш, як в 2-3 рази більше. Чи маємо ми стільки агенцій із працевлаштування на внутрішньому ринку праці? Звичайно, ні! За найоптимістичнішими показниками їх набереться не більше 500-700. Причому понад 500 із них є державними фондами зайнятості, мала й недолуга ефективність яких нам усім відома.
Одним словом, державна міграційна політика, особливо політика нинішньої влади набуває чіткої й прозорої форми, яка описується зрозумілою для кожного формулою: «Справи в країні кепські, тож їдьте звідси під три чорти, а ми вам допоможемо! Баба з воза – коням легше!».
На запитання: «А… А як же з економічною безпекою країни?.. А як же з втратою людського капіталу?… Як же з втратою робочої сили й інтелекту?…» ми з вами зазвичай чуємо бадьорі заяви тих невігласів і зрадників: «Та тю-ю-ю на вас! Нехай люди їдуть, світу побачать, навчаться гарним манерам і культурі виробництва, грошенят зароблять!… А ще повезуть у світ українську мову, культуру (кому потрібна мова й культура наймитів?), підживлять українську діаспору (бо вона вже геть асимілювалась!)… А хто повернеться, привезе досвіду й навичок, розпочне свій бізнес… Нехай їдуть!…
А хто повернеться туди, де його не ждуть?
З 6-8 мільйонів нинішніх трудових мігрантів в Україну повернуться одиниці. Діти, яких батьки забрали з собою, і молодь, яка виїхала на навчання й заробітки, не повернуться ніколи.
Політика винародовлення українців і знелюднення українських земель, політика витіснення найактивнішої частини суспільства за кордони України діє ефективно. Нинішня влада підготувала цілий пакет законів і цілий набір заходів, щоб зробити життя й працю в Україні ще більш нестерпною та безперспективною. Вибори до місцевих рад, сільських, селищних і міських голів репетиція майбутніх виборів до Верховної Ради України спрямовані на політично-організаційне забезпечення цих планів.
(Далі буде)
